Україно моя, Україно, я для тебе у світі живу.
Д. Павличко
Україна – це історія народу, який
протягом багатьох віків боровся за свою свободу і незалежність. Ми пишаємося
своєю країною, своєю історією і своїми досягненнями.
23 серпня щорічно, починаючи з
2004 року, в Україні вшановують один з трьох ключових державних символів –
синьо-жовтий стяг. Це також національний символ. Символ нашої української
ідентичності. Символ боротьби за волю.
24 серпня 2023 року 32-а річниця Дня
незалежності – державного свята на честь ухвалення у 1991 році Акта
проголошення незалежності України.
24 серпня є і завжди буде
символічним і надзвичайно важливим днем для українців у всьому світі. Це день,
коли українці відстояли своє право на свободу і самостійність. Це день, коли ми
згадуємо наших героїв, які віддали своє життя за Україну.
Тож давайте згадаємо, яка історія цих свят. Якою тяжкою була дорога.
Тисячолітній
спадок державності:
Україна успадкувала з різних
періодів історії різні засадничі ознаки держави:
від Русі:
- цивілізаційний вибір, який визначився із
прийняттям християнства у 988 році;
- тризуб, родовий знак Рюриковичів, що став
державний гербом сучасної України;
- Київ – столицю, політичний і культурний центр
українських земель упродовж понад тисячу років;
- гривню – назву грошової одиниці;
- назву Україна, що вперше згадується в
Іпатіївському літописі у 1187 році;
від
Галицько-Волинської держави:
- синьо-жовті барви національного прапора, що
походять від кольорової гами герба Галицько-Волинського князівства;
- утвердження європейського вектора розвитку;
від Великого
Князівства Литовського:
- європейську традицію міського самоврядування –
магдебурзьке право;
- Пересопницьке Євангеліє – видатна рукописну
пам’ятку, на якій складають присягу президенти України;
від козацької
доби:
- республіканські традиції народовладдя;
- військові традиції, які лягли в основу збройних
сил Української Народної Республіки та пізнішого українського визвольного
руху;
- одну із перших європейських конституцій нового
часу, укладену Пилипом Орликом 1710 року;
від української
державності початку ХХ століття (УНР, ЗУНР, Українська Держава Павла
Скоропадського):
- демократичні засади державного будівництва;
- перший парламент, у який розвинулася Центральна
Рада, створена у березні 1917 року;
- перший уряд, яким став Генеральний Секретаріат
Центральної Ради з червня 1917-го;
- державні символи: герб, гімн “Ще не вмерла
Україна”, прапор;
- соборність – об’єднання українських земель в
єдиній незалежній державі;
- Українську Академію Наук, що була заснована
Павлом Скоропадським у листопаді 1918 року;
від Української
Радянської Соціалістичної Республіки:
- статус засновника Організації об'єднаних націй;
- адміністративно-територіальний устрій.
Історична
довідка про Державний Прапор
Державний Прапор є одним із
державних символів країни. Це стяг правильної геометричної (частіше
прямокутної) форми із спеціальним забарвленням. Кольори прапора відбивають
національні традиції, котрі ідентифікують певну територію протягом історичного
періоду.
Утвердження
синьо-жовтого поєднання як українських національних кольорів відбулося під час
європейської “весни народів”. Уперше такий прапор замайорів у
червні 1848 року на міській ратуші Львова. Відтоді полотнища в національних
кольорах почали використовувати під час Шевченківських та інших свят у
Галичині, Буковині та Закарпатті.
На Наддніпрянщині це стало
можливим після революції 1905–1907 років. Із падінням царизму ті барви були вже
загальновизнаним елементом української символіки. 25 березня 1917 року під
синьо-жовтими прапорами відбулася 25-тисячна маніфестація солдатів-українців і
студентської молоді в Петрограді. 29 березня під час Свята свободи у Києві
українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами. “Ціле море
людських голів навкруги, – описує “Свято свободи” Сергій Єфремов. – І
розгорнулась поруч безконечна стрічка людей, що безупинною лавою йшли і йшли
протягом цілого дня. Мають корогви на вітрі, голосно лунають нечуті ще слова,
гремить бадьора мелодія… Ось блакитно-жовті – сонце і небо – українські
прапори. Ось червоні, як гаряча кров, робітницькі знамена. Ось біло-червона
лава польських стягів і нечисленна сила інших”.
31 березня учасники Українських
зборів у Чернігові встановили український прапор і виконали “Ще не вмерла
Україна”. 1 квітня в Києві з ініціативи Центральної Ради відбулася понад
100-тисячна маніфестація. Люди прийшли з портретами Тараса Шевченка й у
вишиванках. Тисячі солдат-українців київського гарнізону несли
синьо-жовті знамена з написами: “Вільна Україна”, “Вічна пам’ять борцям за
волю”, “Війна до перемоги”. У Харкові, Полтаві, Катеринославі та інших містах
України і за її межами відбулися подібні заходи під синьо-жовтими прапорами. 18
травня 1917 року в Києві розпочав роботу перший Український військовий з’їзд,
на який делегація з Петрограду передала синьо-жовтий прапор із гаслом на ньому:
“Хай живе національно-територіальна автономія”. Влітку 1917-го під цим прапором
вирушав на фронт перший український підрозділ – полк імені гетьмана Богдана
Хмельницького. Тоді ж частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські
прапори. Вперше це сталося на есмінці “Завидний”. Ініціював підняття прапора
керівник української ради корабля Іван Прокопович.
Офіційно стяг затвердили 27 січня
1918 року в Тимчасовому законі про флот УНР: “Прапором торговельного флоту
визначалося “полотнище о двох – блакитному і жовтому кольорах”. 29 квітня на
есмінцях і лінкорах, що базувалися у Севастополі, були підняті українські
прапори. Флагманський корабель “Георгій Побідоносець” подав сигнал про підняття
стяга над українським Чорноморським флотом. До Києва та німецького штабу
надіслано відповідні повідомлення. Зокрема, в телеграмі до столиці Української
Держави зазначалося: “Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що
перебувають у Севастополі, підняли українські прапори. Командування обійняв
контр-адмірал Саблін”. Незабаром німецьке командування від імені Центральної
Ради надіслало відповідь на радіограму Сабліна, в якій прохали його, як
командувача флотом, видати наказ про підняття українських прапорів в Керчі до
8-ої години 30 квітня.
За гетьмана Павла Скоропадського
на блакитно-жовтій основі формувалися різні службові штандарти. 16 липня гетьман
затвердив військовий прапор Української Держави. 13 листопада 1918 року
Українська Національна Рада у Львові проголосила державним прапором
Західноукраїнської Народної республіки синьо-жовтий стяг.
За УНР Директорії також
використовувався прапор у синьо-жовтих барвах.
Після окупації
України більшовиками, за синьо-жовтий карали.
20 березня 1920 року ухвалено крайовий синьо-жовтий прапор Підкарпатської Русі,
яка увійшла до Чехословаччини. У 1934-му чехословацька влада заборонила
використовувати його. Українство обурилося: “Ми маємо свій прапор… Його історія
сягає глибоко в минувшину нашого народа, аж на тисячу років назад… прапора
уживав наш князь Лаборець, а потім Федір Корятович. …По світовій війні народні
ради русинів з огляду на історичні традиції проголосили синьо-жовті барви за
барви підкарпатської Русі й нашого руського народу”.
15 березня 1939 року Сойм Карпатської
України в Хусті затвердив синьо-жовтий прапор Карпатської України.
Українська військова організація
та її наступниця Організація українських націоналістів також використовували
національний прапор. Скажімо, в листопаді 1928 року до 10-річчя Листопадового
чину у Львові над собором святого Юра українські активісти вивісили
синьо-жовтий стяг із написом “УВО”. На початку 1930-х років з’явився гімн ОУН
зі словами: “Під синьо-жовтим прапором свободи з’єднаєм весь великий нарід
свій”.
У квітні 1941-го Другий великий
збір ОУН (б) визнав синьо-жовтий прапор національним державним українським
прапором. Улітку 1941-го національні та націоналістичні (червоно-чорні) стяги
майоріли в селах під час проголошення Акта відновлення Української Держави.
Протягом
ХХ століття синьо-жовтий пройшов шлях народного визнання й юридичного
оформлення. У другій половині ХХ століття були поодинокі спроби
піднести український прапор. 1 травня 1966 року над будинком Київського
інституту народного господарства у Києві (нині Київський національний
економічний університет імені Вадима Гетьмана) замість червоного прапора зранку
височів синьо-жовтий. Сміливці, які це зробили, планували викликати неабиякий
резонанс. Прапор мали побачити студенти і працівники заводу “Більшовик”, які
зранку збиратимуться в колони на першотравневу демонстрацію. Через 9 місяців
КГБ знайшов таки хлопців, котрі вивісили “націоналістичне” полотнище. Це були
студент вечірнього відділення наргоспу Георгій Москаленко та робітник Віктор
Кукса. Вони отримали відповідно 3 та 2 роки таборів суворого режиму.
22 січня 1973-го в Чорткові на
Тернопільщині Володимир Мармус із вісьмома товаришами вивісив 4 національні прапори.
26 квітня 1989-го у Львові під українським прапором відбувся мітинг пам’яті
жертв Чорнобильської трагедії, а 22 травня того ж року – Шевченківське свято в
Києві. 23 березня 1990 року він з’явився над Тернопільською міськрадою; 3
квітня – над Львівською ратушею; 24 липня – урочисто піднятий над Київською
міською радою.
4 вересня 1991
року, вже після проголошення незалежності України, національний
синьо-жовтий прапор піднято над Верховною Радою України. 28
січня 1992 року Державний Прапор України затверджений Верховною Радою України.
Це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, із
співвідношенням ширини до довжини 2:3. Державний Прапор як символ нашої країни
є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення,
історії та сьогодення.
Історична
довідка про етапи українського державотворення
Русь – перша
українська держава.
Утворення цієї держави було
результатом соціально-економічного та політичного розвитку слов’ян. Перед- і
ранньодержавні слов’янські племінні об’єднання на великих просторах східної
Європи були сконсолідовані довкола Києва, що став центром політичного тяжіння
та культурного піднесення.
Це об’єднання розпочалося у ІХ
столітті. У наступні століття Русь стала важливим суб’єктом європейського
політичного простору. Підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з
більшістю європейських держав того часу від Візантійської імперії до
Французького королівства.
У період Русі розпочалася
консолідація слов’янських племен південно-східної Європи в єдиний етнос
русинів-українців, почала формуватися українська мова.
Прийняття князем Володимиром у
988 році християнства, поширення писемності на основі кирилиці, кодифікація
норм звичаєвого права в першому правовому кодексі “Руській правді” князя
Ярослава Мудрого та його спадкоємців – усе це стало фундаментом правової та
політичної культури українського народу. Саме Русь заклала основи державницьких
традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як
політичний і культурний центр України.
Русь пройшла типовий шлях
ранньосередньовічної держави. Від об’єднання слов’янських племен династією
Рюриковичів у ІХ столітті до окремих земель-князівств ХІІ–ХІІІ століть на чолі
з представниками цієї ж династії. Київ перестав виконувати роль політичного
центру після того, як у 1169 році його спалив Володимиро-Суздальський князь
Андрій Боголюбський. Завершила занепад Русі монгольська навала 1239–1242 років.
Продовжило традиції української
державності Галицько-Волинське князівство.
В умовах монгольського загарбання
і розпаду державних структур у Подніпров’ї галицько-волинські князі у ХІІІ–ХІV
століттях розвинули інститут державності на значній частині українських земель.
Тоді вдалося не лише зберегти, а й посилити європейський вектор розвитку, стати
частиною спільних зусиль у боротьбі із монгольським нашестям. Виявом цього
стало коронування 1253 року Данила Галицького у Дорогичині короною, присланою
Папою Римським Інокентієм ІV.
Саме в ті часи на українських
землях з’являється традиція міського самоврядування – магдебурзьке право. Втім,
повноцінний його розвиток пов’язаний уже з наступною епохою.
У середині XIV століття
українські землі увійшли до складу Польського королівства і Великого Князівства
Литовського.
Велике
Князівство Литовське – одна з найбільших держав
тогочасної Європи – стало фактичним продовжувачем традицій Русі. Економічно і
культурно руські землі були значно розвиненіші за литовські. Руські еліти
сформували обличчя литовської держави. Було засвоєно чимало норм руського
права, назви посад, станів, система адміністрацій тощо. Державною мовою
Великого Князівства Литовського стала руська, якою велися ділові папери.
Основним джерелом права була
“Руська правда”, пізніше – “Литовські статути”, укладені на її основі. Українські
землі в складі Великого Князівства Литовського користувалися широкою
автономією.
У XVI столітті українці витворили
новий соціально-політичний феномен – запорозьке козацтво. Виникло
козацтво завдяки комплексу економічних, політичних, релігійних, соціальних
чинників. Передусім, це – природне прагнення до самозбереження, самоствердження
і самореалізації, а також наявність великого масиву вільних земель – Дикого
поля.
Як окремий соціальний стан
козацтво на давньоруських військових і європейських лицарських традиціях
створило військово-політичну організацію – Запорозьку Січ, засновану на
принципах особистої свободи та виборності влади. Козаки освоїли степові
простори Подніпров’я, Слобожанщини, Донеччини.
У Запорозькій Січі формувалися
підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства та
джерела права. У середовищі козацької еліти вперше в історії української
суспільно-політичної думки чітко сформульовані фундаментальні основи майбутньої
національної державної ідеї, головні серед яких – право українського народу на
власну державу та генетичний зв’язок козацької держави з Руссю.
Ці принципи були втілені у
ранньомодерній українській державі Гетьманщині, створеній внаслідок
національно-визвольної революції середини XVII століття на чолі з гетьманом
Богданом Хмельницьким.
Гетьманщина була життєздатним
політичним організмом: мала органи влади, територію, державну організацію,
військо, фінансову, податкову та нормативно-правову системи тощо.
Вершиною політико-правової думки
Гетьманщини стало укладання Пилипом Орликом 1710 року Конституції як договору
гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом. Це була одна із перших
європейських конституцій нового часу.
Російський імперіалізм різними
способами і методами обмежував українські національні державні інститути і
зрештою до кінця XVIII століття ліквідував їх.
У ХІХ столітті українці, як і
більшість європейських націй, пройшли шлях від романтичного захоплення минулим
до політичного самоусвідомлення. Сформувалося поняття української нації з її
етнічними кордонами, мовою та культурою. Покоління Руської трійці,
Кирило-Мефодіївського товариства, громадівців і Братства тарасівців заклали
підвалини для майбутньої української державності.
Упродовж ХХ століття попри
історичні катаклізми та мільйонні жертви українці неодноразово виборювали
самостійність.
У ході Української
революції 1917–1921 років вперше у ХХ сторіччі створили незалежну
національну державу.
Від моменту створення у березні
1917 року Центральна Рада намагалася забезпечити демократичні законодавчі
підвалини державного будівництва: затвердила принципи судової системи, закон
про вибори, сформувала уряд, розпочала формування війська тощо. Ці принципи
були реалізовані в Українській Народній Республіці, проголошеній 20 листопада
1917 року.
22 січня 1918 року IV Універсалом
Української Центральної Ради відбулося проголошення незалежності та
суверенності Української Народної Республіки.
За часів Української Народної
Республіки у 1918 році затверджено герб, основним елементом якого був тризуб –
герб Володимира Великого (без хреста). Тоді ж пісню Павла Чубинського “Ще не
вмерла Україна” на музику Михайла Вербицького затверджено гімном. Державним
прапором став синьо-жовтий стяг.
Українська Держава гетьмана Павла
Скоропадського – друге державне утворення часів Української революції, форма
якого – гетьманат – походить із козацької епохи.
Верховна влада належала гетьману,
котрий усіляко намагався відродити давні козацькі традиції. Було налагоджено
дієздатну адміністративну систему управління, розбудовувалася освіта, наука,
державний апарат. Уперше тризуб став атрибутом військової форми.
Від грудня 1918 року на більшості
територій відновлено Українську Народну Республіку на чолі з Директорією. Вона
ухвалила низку законів, спрямованих на розбудову країни: про державну мову,
Українську автокефальну православну церкву. Встановлено грошову одиницю –
гривню.
Помітний слід в історії
державотворення залишила Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка мала
дієву систему органів влади, боєздатне військо – Українську галицьку армію
(УГА).
22 січня 1919 року було
проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Подія на законодавчому, територіальному,
ментальному рівнях об’єднала Україну та стала підставою для відліку історії
соборної України.
Попри те, що УНР і ЗУНР зазнали
поразки від зовнішніх агресорів і територія України була окупована східними і
західними сусідами, ідея здобуття державної незалежності стала визначальною для
національного визвольного руху ХХ століття. При найменшій можливості українці
заявляли про право на власну державу.
Від жовтня 1938 року розпочався
процес українського державотворення на Закарпатті, що на той момент входило до
складу Чехословаччини. Підсумком цих зусиль стало проголошення 15 березня 1939
року незалежності Карпатської України – республіки на чолі з президентом.
Державні атрибути вона перейняла від УНР. Зокрема, державною мовою проголошено
українську, затверджено національний синьо-жовтий прапор, гімн – пісню “Ще не
вмерла Україна”, герб – сполучення крайового герба з національним (тризуб
Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).
Українці на Закарпатті стали
першими у передвоєнній Європі, хто не змирився із анексією та зі зброєю в руках
виступив на захист свободи.
В умовах Другої світової
війни 30 червня 1941 року у Львові під час засідання Національних
зборів було прийнято Акт відновлення української держави, створено уряд. Акт
спирався на традиції УНР і ЗУНР. Слідом за Львовом проголошення Акта відбулося
у багатьох містах західної та центральної України.
У липні 1944 року підпільна
конференція під захистом відділів УПА створила Українську головну визвольну
раду (УГВР). Таким чином збройна частина українського визвольного руху отримала
політичне представництво – зародок державної влади незалежної країни.
Діяльність УГВР засвідчила прагнення визвольного руху дотримуватися принципів
демократії навіть у найважчих умовах підпільно-партизанської боротьби.
За час існування комуністичної
тоталітарної системи ні Голодомор 1932–1933 років, ні масові голоди, ні
репресії, Великий терор, економічні та політичні експерименти не змогли
викорінити державницькі устремління українців. Наприкінці 80-х років ХХ століття
в умовах послаблення командно-адміністративного диктату знову відродився
масовий національно-патріотичний рух і постало питання незалежності.
16 липня 1990 року Верховна Рада
УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Вона проголосила
верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах
її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.
24 серпня 1991
року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності
України, який став точкою відліку сучасної державності.
Насправді ж, відбулося відновлення державного суверенітету, за який українці
змагалися протягом багатьох століть. Навіть більше – проголошення державної
незалежності Україною відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточній
ліквідації комуністичної тоталітарної системи. 1 грудня 1991 року на
всеукраїнському референдумі Український народ абсолютною більшістю голосів
підтвердив прагнення жити в самостійній державі.
Джерело: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/serpen/23/den-derzhavnogo-prapora-ukrayiny
Немає коментарів:
Дописати коментар